Творча діяльність та комунікація у інклюзивному середовищі (Вікторія Колодяжна)

Ідея творчого музикування випливає з простих речей, таких як:

• особистісна потреба у творчому прояві: «музика бере свій початок глибоко в середні людського буття і для неї не потрібно ніяких інструкцій» (Орф, 1923),
• потреба у соціальній взаємодії

Важливу думку щодо набуття нового творчого досвіду у процесі орф-музикування висловила Гертруда Орф: «об’єктивний досвід може змінюватися лише після суб’єктивного». Ця позиція підкреслює важливість особистісних процесів для загальних процесів суспільного розвитку, мікромодель яких вибудовується зокрема навіть під час спільного музикування. Ідея інтеграції та інклюзії, що була запроваджена до орф-підходу Вільгельмом Келлером, передбачала залучення до процесу кожного, незалежно від його здібностей та можливостей. Професійні співаки могли бути в одному дійстві з тими, хто не може говорити, а професійні танцівники могли створювати спільну композицію з тими, хто має значно менш розвинені рухові можливості.

Індивідуальність кожної особистості, з погляду В.Келлера, полягала у відмінностях, і на цьому він будував свою роботу, що дала можливість інтегрувати в одному дійстві людей з інвалідністю і професійних музикантів, танцівників та акторів. Це дозволило розглядати будь-яку соціальну групу як оркестр, у якому кожен має свій, неповторний, унікальний голос.

Хоча від початку орф-підхід не був створений для людей з інвалідністю, згодом були віднайдені його широкі можливості для них. Гертруда Орф, яка є однією із засновниць музикотерапевтичних традицій Європи, у середині минулого століття вперше стала впроваджувати орф-підхід у своїй музикотерапевтичній практиці. Працюючи у Мюнхенському дитячому центрі, заснованому професором Теодором Хельдбрюгге, вона досліджувала можливості цього методу в терапії та корекційній освіті. Невдовзі до її досліджень приєднався Вільгельм Келлер, який став однією з найвизначніших постатей, що присвятили свою працю можливостям орф-підходу в соціальній роботі.

Разом із тим Вільгельм Келлер та його послідовниця Мануелла Відмер аналізували можливості орф-підходу в драматургії та театральному мистецтві. Основна ідея Келлера полягає в поєднанні людей із різними можливостями та здібностями в одному сценічному дійстві, і завдяки орф-підходу ця ідея змогла втілитися в життя. Вільгельм Келлер, працюючи з дітьми та дорослими, шукав такі шляхи для цього поєднання, які б відповідали кожному принципові орф-підходу. Оскільки орф-підхід передбачає, що у творчому процесі є місце кожному, то кожен здобуває можливість бути побаченим і почутим, що надзвичайно важливо для людей з інвалідністю. Орф-процес є живим спілкуванням через музику, рух та слово. Причому таке спілкування відбувається на різних рівнях: подеколи це лише один погляд чи жест, а іноді це може бути жвава дискусія, де кожен відстоює власну думку. У цьому процесі учасники самі визначають сюжет, місце та форму, тож кожен може доєднатися на своєму рівні можливостей, може обирати свою «мову» спілкування, яка завдяки музиці, руху, музичним інструментам стає зрозумілою всім. Надзвичайно важливим є те, що широкі можливості та простота орф-інструментарію збагачують творчий досвід та надихають на нові відкриття: коли в запасі немає ефективного інструменту, завжди можна створити новий.

Прояв різних учасників на різних рівнях стимулює процеси пізнання і спонукає кожного спробувати себе в «іншій ролі», що є своєрідним стартером для внутрішнього трансформаційного процесу, що передбачається розвитком особистості. По-друге, відбувається постійний обмін вербальним і невербальним досвідом, що підживлює трансформаційні процеси для кожного окремого учасника та групи в цілому. По-третє, поєднання великої кількості різного досвіду в одному процесі розсуває межі самого процесу. Кожен учасник привносить своє бачення, свої ідеї, які об’єднуються і трансформуються, втілюючись у багатьох варіантах, з яких учасники можуть свідомо обирати свій. Завдяки цьому, хоча й ніколи не можна визначити наперед, яким буде кінцевий продукт − спільне ігрове дійство чи музичний твір, танок чи вистава, однак можна планувати та скеровувати процес у тому чи іншому напрямку. Водночас потрібно зберігати гнучкість, щоб дозволити такому процесові вільно розвиватися та видозмінюватися залежно від потреб.

Надзвичайно важливими навичками, що активно розвиваються в цьому процесі, є навички соціальної взаємодії, спілкування, взаємодопомоги, толерантного ставлення один до одного, емпатії та емоційного регулювання. Водночас важливим є тілесний, фізичний розвиток як невід’ємна складова загального розвитку. Отже, будь-які навички − інтелектуальні, емоційні, фізичні − завдяки орф-підходу розвиваються пропорційно. Значна увага приділяється координації, що має рухову природу, позаяк фізичний процес відображається в мисленні, мовленні тощо. Стимулювання і розвиток фізичної, емоційної та соціальної координацію створюють основу для розвитку інших взаємопов’язаних складових. В інтегративному багаторівневому процесі досвід одного учасника має збагачуватися досвідом інших і, таким чином, допомагати виконувати ті чи інші завдання, поглянути на ситуації з різних ракурсів.

У зв’язку з цим особливої ваги набуває імпровізація як інструмент розкриття і розвитку. У творчому процесі не існує двох однакових імпровізацій, як не існує двох однакових людей. Отже, кожен отримує змогу по-справжньому розкритися на своєму рівні можливостей. Однак необхідно пам’ятати, що цього не можна досягнути без балансу між процесом та результатом. У соціальній роботі музика, рух, інструментарій тощо − це лише засоби спілкування, спільної творчості, що розкриває, надихає і змінює ставлення до навколишнього світу. Навіть якого кольору небо залежить не від неба, а від того, хто на нього дивиться. Тож прості, на перший погляд, інструменти орф-підходу покликані створити ресурсне середовище, де буде місце для кожного. У цьому полягає суть ідеї Карла Орфа про необхідність «шукати те, що нас об’єднує та розуміти те, що розділяє нас» (К. Орф, 1970).